Scene 1

ВИТОКИ ТА ФОРМУВАННЯ 
ДУХОВНОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ

Scene 2

Історію давньої Греції прийнято ділити на 5 періодів, які є

одночасно і культурними епохами:

1) Егейський або крито-мікенський (III–II
тис. до Хр.);

2) Гомерівський (XI–IX ст. до Хр.) – упадок
цивілізації після дорійської навали (XII ст. до
Хр.);

3) Архаїчний (VIII–VI ст. до Хр.) – особливе
значення для античної цивілізації. Це епоха
полісу – особливого, невідомого досі укладу і
способу
суспільного
життя,
який
заклав

основи античної цивілізації;

4) Класичний (V–IV ст. до Хр.);

Бігуни на Панафінейській призовій

Scene 3

(CEPER3EUHE)
EJIJ11HICTb•19Hnn CBIT y 111 CT. AO H.e.
unpCtøO
MEKCAHAPtq„ erønETCbKA
CEPEA3EMHE MOPE
tat:

5) Елліністичний 
(друга половина IV 
— середина I ст. до

– найважливіша 
епоха у історії

розвитку античної 
цивілізації, коли

еллінська цивілізація

поширюється на 
ширші простори

Scene 4

Термін – в історіографії з 1830-х років (нім. історик Йоганн Густав Дройзен) – поширення 
античної цивілізації на просторі території традиційних східних цивілізацій –
єгипетської, вавилонської, сирійської, іранської, тощо і складний культурний синтез 
західних і східних форм людського буття і духу, який при цьому відбувався

Еллінізм - потужний каталізатор у розвитку як античного світу, так і 
східної цивілізації

Християнська релігія народилася в юдейському середовищі, яке 
було частково еллінізоване

Scene 5

Філософські вчення, з 
якими Отці Церкви

філософія, щось на зразок 
філософсько-релігійного

в якому переплітався 
популярний стоїцизм, 
піфагоризм, середній 
платонізм, а згодом

та релігійну 
орієнтацію.

Набуття мудрості – ось головне стремління грецької думки.

У свою чергу мудрим може називатися лише той, який має 
достойне життя.

Scene 6

r EPMAHCbKE
peae
BÅnåt
TEPhTOPlAJ1bHE 3POCTAHH9
PVIMCbKO'f
PMMCbKa aepxaga y 33 p. AO H.e.
k*cTTObii.y3ååOüOBaHi OKtaBiaHOM
y AO P"MCbKOi
3aBOOBaHHg 98— 180 pp.
Mexi repmopii. "Ki TVtMqaCOBO
Bx0AHJW1 AO CK_naay PMMCbKOi iMnepi
Tepwopii æexHi ein PMMCbK0i
iMnepii y I'-
KOPAOHH PHMCbK0i iMnepii y II CT.
icug i pout (H.e.) HanøaxnHBiuJHx
*OCOH3KCMHCbK
nyrayÅ
appaxoy
Hopnx
A a Ki g
e ¯ Axeineg
.yeaionaH
cciniq
Cit)Mi
lcnaHi9
Tiyric
axeA0Hip
eccanqH4
Heano
M ec nor
u spcføo
aepetaHiO HYMiAiR
ervuc

Scene 7

PMMCbKA IMnEP19 y II CT.
H.e.
rEPMAHCbKE
06
Pnuc•.xa lunepÄ
I CTL H. e.
Hai6ir.biui roproao•
Micra
• Micra
ron0BHi
MopcbKi
Han 00"
rprnn'
AD p
Ocri
aPØare.,
Pin no" •
ueJapeg
raapyuer
PMMcbKi nPHK0pAOHHi
YKpinneHHß
Micug VX)3MitueHHg neri0HiB
Ha3Bs-•t
PHM VII CT. AO H.e. —IVCT. H.e.
VII ct. Aowe.
l" nopil
Lb'OpaMM n oaHa•eno:
'6 rearp SaRbOa
17
19 Vic t
20103"
22
23
26
28 Be
14
OHT EBKcnÅCbK'.1'i
-ipa-'ts
Hiat.'e@t.•
Kecapio.
•dEnl@
»6eiM
BHA06yrxy
- Ki peHa
cpi6na
son6Tä'
+ OyptuT"HY
coni
gymorpaay
rynbTyp
P03geaeHHg
LleHtp"
Me ranemu
1.4eHTp/ cyav--Kb5yayaaHHH
øøa. —
Hanpg•."
T oaapia

Scene 8

Останній
період
історії
античної
цивілізації

повністю
пов'язаний
з
існуванням
Римської

імперії (кінець I ст. до Хр.-476 р. н. е.).

У 395 р. Римська імперія остаточно поділяється на
Східну і Західну, а коли у 476 р. Західна Римська
імперія гине із рук варварів, то цю дату можна
вважати
кінцем
стародавнього
світу
та
історії

Антична культурна традиція продовжується як у
межах
Східної
Римської
імперії
(Візантії),
яка

проіснувала
до
1453
року,
так
і
в
житті

післяримської середньовічної Європи.

І основною силою, завдяки якій тут зберігся зв'язок
з античною культурою, стала християнська Церква.

Scene 9

r EPMAHCbKEo
MOPE
45i Rå¯-
( iOH
enionae
(MenaHY
TonogÖ
M acciniq
(Mapcenb)
o. Kopcgra
O. CapnHHig
Kapoaf6*C
nepeceneHHq i nox0Aq:
"øoroea
KopAOH'•1
PHMCbK0i iMnepii
HanpHKiHui IV CT.
Bioueas•l (06nacti)
HMCbKOi iMnepii
Mexa iny
PH MCb*iM nepii
3axiAHa PHMCbKa
iMnepiq
CxiAHa PHMCbKa
iMnepig
CBEB"
ro
CnpaKY3H •
o.Cøuønig •
BapaapcbKi xoponiecraa
gepeA"HV' V cr. Ha repeHax
axiAH0i PHMCbx0i iMnepi1
PMMCbK0i iMnepii
o. Kpør
E
M
BENKE nEPECEJIEHH9 HAPOAIB.
3ArMSEJ1b 3AXlAHOT PhMCbKÖi IMTIEpfi
OCT P
noHT E B K cviHCbK/Ø
qopHE M&PHEoka
Tip
€pyca.nYtg
378
repuaHCbKi nneMeHa
ryHCbKa Haeana
Peuuee-•uiq ATTinv•'
gecrroTiB
octroriB
BaHAaniB
CBeBtß
•paHKie
6yprYHAiB
aHrniB. caxciø i OTiB
Miguq i
M gaxnøøuunx
3pyüHyeaHHg PHMa
pecvroraMH 410 p.

Scene 10

Центри розвитку християнської думки

Захід (це насамперед території, які входили до Західної Римської імперії аж
до її падіння у 476 році – це території сучасної Італії, Франції, Іспанії,
Португалії, Британії, Бельгії, Австрії, Хорватії. Словенії і так далі, тобто всі
країни до північного кордону, по якому проходили річки Рейн та Дунай) +
сюди додаватимуться західні християнізовані території Германців, Англів,
Кельтів і так далі.

Схід (це території, які входили до складу Східної Римської імперії, у різний
час із завоюванням тих територій арабами вони втрачатимуть свою
центральність,
але
все
одно
матимемо
із
цих
територій
прекрасні

християнські твори аж до нашого часу, це території сучасної Греції,
Туреччини, Північної Африки, Сирії, Ізраїлю, Палестини, Єгипту) + із
християнізацією східних слов’ян, ці території почнуть набувати важливості,
особливо після падіння Константинополя у 1453 році (Москва присвоює
собі титул Третього Риму)

Scene 11

5 основних патріархатів

Західний і Східний християнський світ (спочатку одне ціле, потім – поділ: спочатку лише 
територіальний, пізніше також і ідейний)

Scene 12

KonoH
nni
Meaio
BVIHVIKHEHH9 i notUMPEHH9
XPhCTh9HCTBA
oc f • -o
OHT EBkCMHCbKØØ
( q OPHÉWOPE)
Wac
enon
€Hap60H
o. Kopcøxa
appaK0H
O. CapaHHig
rinn0H-
(Iyaeg) — paü0H
xp"CM9HCTBa
ron0BHi nonopoxi anocrona n agna
BiporiAHa noaopox anocrona AHApig,
1-II CT.
noun•tpeHH9
CD yVCT.(A0476p.)
BH3HaHH9 iMnepaTop0M KOHCTaHT"HOM 313 p.
Ta Mexi narpiapxaTiB
LleHT1)H eK3apxariB
ctonnui iMnepii AO KOHCTaHTHHononq
KOPAOHH PHMCbKOi i'.tnepti IV CT.
Heanon
o, Cøuønig •
icuiq
CiPM1
KOHqfÅÅiØHOnon
(birtin.
oedcanoHiK
KPOTOH
CupaKY3H
Cna
KH
peH

Scene 13

ВПЛИВ АНТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ НА ХРИСТИЯНСЬКУ

▪I період – ранньої грецької

(початок виникнення 
філософського мислення на поч.VI 
ст. до Хр. до часів Сократа – кін. V 
ст. до Хр.) – головна тема 
виникнення і вміст єдиної цілісної 
світобудови (космосу) – Фалес, 
Геракліт, Піфагор, Зенон 
Елейський, Емпедокл

Scene 14

▪II період – класична філософія Еллади

(тривав приблизно 100 років: 430-322 до Хр.). Духовним початком періоду
вважають творчість Сократа – суть – у переорієнтації філософської
свідомості із космогонічної проблематики на тему людини.

Демокріт, Платон, Арістотель – власне вони найбільше вплинули на

подальшу філософську думку, бо важко знайти сферу людського духу, якої
не
торкнулася
думка
Платона
чи
Арістотеля.
Характерною
рисою

класичного періоду античної філософії є виникнення ряду філософських
шкіл. Окрім Платонівської (Академія) та Арістотелівської (Ліцей) є так
звані «сократівські школи» – кініки (Антисфен), кіреніїки (Арістіпп),
мегарики (Евклід Мегарський).

Scene 15

▪III період – час елліністично-римських філософій

– пов'язаний з епохою еллінізму і Римської імперії (приблизно 8 століть – кін. IV 
ст. до Хр. - V-VI ст. н.е.). Здебільшого продовження і розвиток думок великих 
попередників – меншою мірою творення самобутнього вчення.

Декілька філософських напрямків :

епікурейці (Епікур) 
скептики (Піррон) 
стоїки (Зенон із Кітіона) + Цицерон, Сенека, Епіктет, Марк

платоніки (академіки) – найбільше своє вираження знаходять у
неоплатонізмі (III-IV ст. – Плотін, Порфирій, Ямвліх; V ст. –

перипатетики (послідовники Арістотеля)

Scene 16

ПІФАГОР (прибл. 570-490 до Хр.)

Власне завдяки Піфагору слово «філософія» стає популярним, означаючи любов до мудрості.
Піфагорійський союз – релігійна община, просякнута духом свого вчителя і пророка, об’єднання
соціальних реформаторів, які намагались покращити людське життя.

Основне вчення Піфагора про гармонію: пошук гармонії і слідування їй

Щодо людської душі – базується на орфічному вченні – «тіло – гріб душі» – душа повинна
подолати ту долю, до якої її тягне тіло;

Два начала у людській природі (на основі міфу: Зевс дає Діонісу владу над світом – титани
переслідують і розтерзують його – Зевс вдаряє титанів блискавкою і їх праху робить людину):

•
Божественне (від сина божого (Зевса) Діоніса, розтерзаного титанами)

З того часу доля людини полягає в тому, щоб очиститися від зла титанічного начала. Тільки очистившись
від нього, людина отримує можливість оволодіти божественною частиною своєї сутності. Однак таке
очищення душі – це довгий і складний шлях, тому Піфагор створює цілу систему повчань про належний
спосіб життя (включає різні способи очищення тіла від пристрастей, серед них важливі релігійні обряди,
моральні приписи і вегетаріанство). Найважливішою частиною очищення людської істоти є удосконалення
духа.

Scene 17

СОКРАТ (прибл. 470-399 рр. до Хр.)

Зразок мудреця і філософа для всіх подальших століть.

Девіз Сократа – знамениті слова, висічені при вході у Дельфійський храм:

Звершується перехід від космогонічної до етичної філософії, що називається
«сократівським поворотом».

Оригінальність Сократа:

– процес формування і мислення кращий за сам результат;

– відсутність вчення, але присутність лиш «способу роздумування» (я знаю
лише те, що я нічого не знаю)

Розвиток людського розуму і здатності мислити:

1) Єдність особистості і думки;

2) «Маєвтика» – пологи пізнання: Сократ допомагає істині з’явитися на світ;

3) Іронія – очищення свідомості від закостенілого знання; робить думку
здатною до пошуку істини; дозволяє зберегти зміст, який відкрився та розуміти
його у автентичному світлі (сила розуму, зростаюча здатність розуміти і
проникати у суть речей)

Scene 18

ПЛАТОН  (прибл. 427-347 рр. до Хр.)

Чеснотливість і добро індивіда та суспільна справедливість, загальна користь та індивідуальний
інтерес, розглядаються у вченні Платона у нерозривній єдності та взаємозумовленості.

Душа для Платона є нематеріальною цілістю, безсмертна по природі, але ув’язнена у тілі, тому
продовжує існувати після смерті тіла.

Душа, згідно античного світобачення, за яким йде Платон, має потрійну структуру, про це він
пише у трактаті Республіка, а також використовує у трактаті Федр алегорію колісниці, запряжену
чорним та білим конями та керовану візничим.

Душа – ψυχή (psyché) складається з 3 частин:

1) Розумна – λογιστικόν (logistikon),

2) Пристрасна (або зліслива чи вольова, яка стремить) – θυμοειδές (thymoeides): ця частина душі
знаходиться на межі двох світів: якщо переможуть в ній божественні чуття, то вона наближається
до (1), а якщо пристрасті візьмуть гору, то понижується до (3)

3) Пожадлива – ἐπιθυμητικόν (epithymetikon), яка переживає враження, почуття, потяги

Scene 19

Кожній частині душі відповідає своя притаманна чеснота:

1) Мудрість (σοφία-sapientia) у класичному списку  на цій

позиції стоїть розсудливість (φρόνησις-prudentia)

2) Мужність (ἀνδρεία-fortitudo – стійкість, кріпость,

3) Поміркованість (σωφροσύνη-temperantia – стриманість,

володіння собою, благорозумність).

Ця аналогія не є випадковою: у Платона держава є ніби-то загальною душею, притаманною в цілому людському
буттю. Такою вселенською душею наділений Космос, світобудова. Вона – початок руху і життя у світовому порядку.
Подібно до неї і світ людей має у обличчі держави аналог загальної душі.

Відповідають три класи людей:

1) Філософи
2) Воїни
3) Робітники

Четвертою загальною чеснотою є справедливість (δικαιοσύνη-iustitia).

Scene 20

Платонізм грецьких Отців є безперечним фактом. Інколи трапляються уривки Платона та 
його учнів у святоотцівських творах без жодних вступів та пояснень. Підкреслимо деякі 
аспекти платонізму, які матимуть великий вплив на християнських авторів:

▪ Нереальність теперішнього світу, бажання майбутнього світу

▪ Справжнім
є
духовне
буття:
перехід
від
Античного
Закону
до
Закону
Христа

характеризується як прогрес від «тілесного» до «духовного». Так виглядає, що заклики
учнів Платона відображають саме цю реальність, навіть якщо їхня метафізика вживає
термін «духовний» по-різному

▪ Необхідність очищення для споглядання Бога. Термін katarsis є релігійним і зокрема

біблійним. Платонізм показує його у психологічному світлі: тобто тільки подібний знає
подібного.
Отже,
треба
намагатися
бути
подібним
до
Бога,
згідно
зі
своїми

можливостями, і віддалятися від того, що нас до нього не уподібнює

▪ Людина природньо любить Бога і з інтенсивності цієї любові показується велич людини.

Платонізм сильно вплинув на контемплятивних авторів, показуючи їм наскільки
людський розум є здатним підійматися до Бога. Показує окрім того, що бажання
споглядати
Бога
народжується
з
ненародженої
у
людських
серцях
любові
–
з

Божественного еросу, який власне є фундаментом динамізму сходження (anabasis), тобто
підняття у напрямку неба

Scene 21

АРІСТОТЕЛЬ (384-322 рр. до Хр.)

Був учнем Платона, змоделював доктрину свого
учителя в багатьох важливих пунктах. Для
нього,
індивід
–
це
окреме,
самостійне,

первинне
для
нашого
досвіду
існування.

Індивід
–
це
похідна
сутність,
але
він

невідокремлений
від
своєрідної,
характерної

йому форми (другої сутності), яка робить його
тим ким він є. Його психологія залежить
відповідно від
цієї концепції: душа і тіло є

складеною єдністю, в якій тіло є матерією для
душі, і душа є формою для тіла, вона безсмертна
і здатна до автономних дій.

Душа – причина і початок людського тіла. Всі складові душі повинні руйнуватися так
само, як і тіло, за винятком розуму. Розум – частина душі, яка не виникає і яка не може
загинути. В душі Арістотель вбачає найвищу діяльність людського тіла, його здійснення.

Scene 22

Якщо платонівську думку цікавить, яким є досконалий вигляд
людського буття, то арістотелівську – які можливості людського
існування і як досягти найкращої із можливих доль.

Тільки чеснотливість робить життя сповненим блага, щасливим,
Древні поучення мудреців, що «міра – це найкраще», отримує у
Арістотеля вид розгорнутої етичної системи.

Його чесноти – це якості душі, в основі яких лежить людська
мудрість, яка щасливо дозволяє уникати крайностей (крайності
– це зло). Згубними є як відчайдушна хоробрість, так і
боягузтво.
Мужність
стоїть
посередині.
Середина
тут

розуміється не як кількісна, вона означає врівноваженість,
внутрішню міру, яка присутня в тій чи іншій духовній якості.

Scene 23

Чеснотливість – полягає у душевній врівноваженості, яка уникає крайностей. Звідси чеснота
набуває змісту «діяльності», або здатності розумного здійснення тієї чи іншої діяльності.

Але інколи чесноту можна досягнути тільки за допомогою роздумування і навчання, до неї
приводять розум і зусилля духу. Якості, які виникають таким шляхом, творять другий тип
чеснот, які Арістотель називає «діаноетичними» (від гр. διάνοια – роздумування, споглядання).

Чеснота і гріх – це можливості поведінки, які ми обираємо. Отже проблема чеснотливості належить до
сфери praxis (діяльності, безпосередньої життєвої практики). Але вища форма життя – споглядальна. Тому
у людській долі велике значення мають діаноетичні чесноти, які в остаточному результаті забезпечують
можливість благого споглядального життя.

Scene 24

(яскравий представник Зенон із Кітіона / прибл. 334-262 рр. до Хр.)

Стоїцизм
представляє
світ
як
організоване
ціле,
пройняте

животворним Логосом, який виступає іманентною породжуючою
силою і законом, що скеровує світовий розвиток, а головною метою
людини є доброчесне життя згідно природи (тобто раціонального
принципу всередині нас – логосу).

Душа, що є в людині – частинка або еманація божественного вогню
Логосу, є духом, подувом, що проходить через тіло, дає йому форму та
характер, є сама по собі матеріальною, але переживає смертне тіло,
тому що існує до закінчення світу.

Вона має п’ять почуттів, здатність розмовляти, висловлюватися, відтворювати, і має управляючий
елемент (ἡγεμονικόν – hegemonikon) – розум. Ця частина людської природи є єдиною, що походить
від Бога, на відміну від інших двох – тіла та душі, – що є поєднанням чотирьох матеріальних
елементів, вогню, повітря, води та землі. Душа є логосом людини. Стоїки розрізняли логос
внутрішній (logos endiathetos) і логос виражений (logos proforicos).

Scene 25

Моральна
доктрина
стоїків

також більш розвинута, ніж
платонічна.

Не кидає зло просто на тіло, а
на
пристрасті
і
закликає

людину перемогти їх, завдяки
вправам (ἄσκησις – askesis) і
досягаючи апатеї (ἀπάθεια –
apatheia),
безпристрасності

порушити жодні пристрасті, і
живучи згідно логосу – розуму.

Scene 26

Від стоїків християни перейняли вчення про чесноти (4 кардинальні
чесноти, які вже зустрічали у Платона) і деякі психологічні зауваги щодо
пристрастей, які народжуються спочатку через сприйняття (αἴσθησις –
aistesis), йдуть через бажання і на завершення перетворюються на звичку –
пристрасть.

Надалі поняттям «стоїцизм» стали позначати
моральну
позицію,
котра
передбачає

витриманість, стійкість, суворе дотримання
моральних вимог та гідну поведінку за будь-
яких обставин.

Scene 27

Неоплатонізм представляє собою систему, натхнену головним чином платонізмом. Включає в собі також і
елементи арістотелізму, стоїцизму, і навіть східні елементи, з яким починаючи від половини ІІІ століття, були
знайомі Отці Церкви. Виразником і засновником неоплатонізму є Плотін (прибл. 205-270), єгипетський
грецькомовний філософ, один з найбільш великих мислителів; відомими представниками є також Порфирій і
Прокл.

Найвищим принципом, або іпостассю є Бог, або
Один (на відміну від християнства Один у
неоплатонізмі є безособовим буттям). Один – є
джерелом, від якого походить кожне буття, і є
ціллю, до якої буття завжди намагається
повернутися. Процес подібний до еманації, але
без
зменшення
і
без
зміни
Одного,
як

випромінення світла від сонця не спричиняє
йому жодної шкоди.
Один не є об’єктом жодного атрибуту. Є добром,
але не в сенсі, що посідає доброту, немовби
якусь якість. Відразу після Одного у ієрархії іде
друга іпостась, Розум або Думка; ще нижче, як
його еманація іде третя іпостась, Душа.

CbiT0BHii poayx
CBitoua nyrna
11
Marepin
Ile Boz. itaüoaxauoitua
emopoua caim06yöoau.
eauHe. ouaedene Ja .uexi
intuux pegeü
lumeaexmyaabhtuü.
Dytueonuü i miaecuuü coim

Scene 28

Усі індивідуальні душі є 
еманаціями Душі Світу, 
і так як вона, мають 
один вищий елемент, 
що відноситься до 
Розуму, і інший 
нижчий елемент, що 
безпосередньо 
пов’язаний з тілом.

Людська душа покликана звершити це сходження. Перший ступінь – це
очищення, протягом якого вона повинна звільнитися від тіла і від обманів
почуттєвого сприйняття. У другій стадії піднімається на рівень Розуму і
займається філософією і пізнанням, підтримуючи свою самосвідомість.
Завершальна стадія полягає у містичному поєднанні з Одним; проходить
через екстаз, в момент якого зникає розрізнення між суб’єктом і об’єктом.

Все що існує – є 
еманацією Одного, і 
проникаючи дійсність 
на всіх рівнях, 
стремить до з’єднання 
з тим що є найвище, з 
самим Одним.

Scene 29

Філон Александрійський (прибл. 20 р. до Хр. – 54 р. н.е.)

Засновник
методу
екзегетики,
правдивий
єврейський

філософ, використовує філософську думку, щоб тлумачити
Святе
Письмо.
Завдяки
Філону
Старий
Завіт
набуде

символічного виміру і матиме навіть у філософії своє місце.

Дослівне тлумачення Святого Письма не є достойним
Бога (theoprepeis), натомість, біблійні персонажі і терміни
мають глибший сенс, який необхідно «увнутрішнити».
Наприклад, коли Мойсей говорить про криницю, то було би
помилкою думати про криницю матеріальну. Символ криниці
необхідно трактувати як глибоке і майже недосяжне знання
(див. De Somniis I, 6-11). Символ кличе нас розкритися на
вимір, який не може бути описаним під якоюсь конкретною
формою. Не йдеться про те, щоб пояснити, але щоб здійснити
у глибині самого себе інтенсивне життя. Таким чином
читання Святого Письма прирівнюється до Об’явлення,
відкриття.

Scene 30

Використання такого екзегетичного методу дозволяє розкрити зв’язки між Старим і Новим
Завітами. Водночас, такий алегоричний метод розкриває божественну педагогіку: Бог
хоче бути любленим і розкритим; Він будує мости, говорить до людини і її стимулює у
своєму пошуку.

Святе Писання не належить якомусь конкретному часові, воно осягає і «перекрочує» 
історичність; і тому християни всіх епох можуть називатися сучасниками Христа. Біблійні 
події показують етапи, які необхідно пройти у своїй подорожі до Бога. Історія, час і простір 
переможені.

Scene 31

➢Вірний науці Платона, Філон протиставляє матеріальність тіла та

➢У своїй подорожі до Бога душа розуміє, що необхідно пройти темряву, щоб

сягнути
божественної
трансцендентності.
Це
відбувається
у
вигляді

прогресивних етапів: «око думки» стає сильнішим, очищуючись від
почуттєвого світу; «око душі», вийняте із темного світу, відкривається на
духовний (ноетичний) світ і потім як наслідок переходить від себе до
споглядання Того, хто є автором всього.

➢Звичайно, що душа може помилятися внаслідок своїх обмежень, але вже

якщо душа отримує це світло, то воно її докорінно змінює → тобто якщо вже
душа сягне цього правдивого світла, то їй і буде під силу зберегти його
блиск. Отож душа мудрого стає місцем Божим, «помешканням Божим»; вона
є «тією, яка носить Бога» (Quaestiones in Genesis IV, 25, 29).

Scene 32

➢ Улюблена тема для Філона – пустиня – подорож по пустині:
«Той хто шукає Бога і хоче його відчути,
полюбляє самотність»
(De migratione Abrahami, 85 і далі),
без цього споглядання є неможливим.

➢ Втекти від земної обтяженості –
це суть контемплятивного життя.
Таким є життя терапевтів (Θεραπευταί-therapeutae) –
самітників, про яких Філон говорить
у творі De vita contemplativa:

❖ ідея, подібна до ідеї християнського монашества:
❖ терапевти лікують і уздоровлюють пристрасті; живуть далеко від міст; повністю

присвячені молитві та спогляданню; їжа: хліб і вода; самі будують будівлі для житла
та молитви; споглядальник – це людина гармонії і єдності, яка здійснюється у ній
між зовнішністю і внутрішністю: «необхідно бути одним, щоб посвятитися Одному»
(De migratione Abrahami, 61-62).

Витоки та форм дух терм2

Page 1 (0s)

Page 2 (7s)

Page 3 (36s)

Page 4 (55s)

Page 5 (1m 19s)

Page 6 (1m 44s)

Page 7 (2m 4s)

Page 8 (2m 31s)

Page 9 (2m 57s)

Page 10 (3m 20s)

Page 11 (3m 59s)

Page 12 (4m 15s)

Page 13 (4m 34s)

Page 14 (4m 55s)

Page 15 (5m 22s)

Page 16 (5m 52s)

Page 17 (6m 45s)

Page 18 (7m 25s)

Page 19 (8m 11s)

Page 20 (8m 46s)

Page 21 (9m 34s)

Page 22 (10m 11s)

Page 23 (10m 42s)

Page 24 (11m 16s)

Page 25 (12m 3s)

Page 26 (12m 20s)

Page 27 (12m 41s)

Page 28 (13m 29s)

Page 29 (14m 5s)

Page 30 (14m 43s)

Page 31 (15m 9s)

Page 32 (15m 47s)